Отримавши тривожне гасло, козак, щоб він не робив у той час, осідлавши коня, за п’ять хвилин мусив чимдуж рушати на війну. Козаки таємними стежками, верхи на конях, збирались в умовних місцях в десятки; десятки, в свою чергу збирались в сотні; сотні в полки. Але перед тим, кожен козак був зобов`язаний мати справні пістолі та рушниці, шаблю, келеп, спис, сухий порох, кулі, шанцевий інструмент, сиром`яті ремені, лук і сагайдак зі стрілами та іншу військову амуніцію. Все це лежало або ж висіло коло хатніх дверей на похваті. Біля коновязі на дворі завжди були прив`язні один або два добрих бойових лицарських коня. Тут же ж біля коней висіла справна кінська збруя, головним елементом якої є козацьке сідло – кульбака. До кульбаки були приторочені сакви (шкіряні кульки). В один із таких невеличких, зроблених із грубої шкіри кульків (торбин) насипалось просмажене в олії пшоно. Козацька ненька, сестра чи дружина, знаючи про щохвилинну можливість наскоку татар, а відтак, в нагальній потребі збору на війну брата, чоловіка чи сина брала пшоно, ретельно його перебирала, у семи водах промивала, молитви тихесенько шептала, та висипала на наповнену олією  з насіння льону ринку (глиняна сковорідка на ніжках) й  просмажувала його в печі. Прожарене в олії пшоно просушувалось та зсипалось до кулька (торбочки), яка в свою чергу приторочувалась (прив’язувалась) до козацького бойового сідла – кульбаки. Тож у випадку оголошення тривоги, козак миттєво хапав зброю, сідлав коня і за кілька хвилин стрімко мчав у напрямку пункту збору свого десятка,  обов’язково маючи при собі,  щоб не перевантажувати коня, невеликий за об’ємом та вагою запас прожареного в олії пшона – отож  саме прив’язана до кульбаки  шкіряна торбина – кульок із пшоном – і дали назву славнозвісній похідній страві наших прадідів – козацькому кулішу!

Далеко в степу, полюючи за «степовими людоловами», козак зі своїми побратимами набирав у казанок чистої джерельної води, додавав туди дрібку солі, діставав із прив`язаного до  сідла кулька жменьку чи дві прожареного в олії  пшона, а  його  слід було класти в окріп у такій кількості, щоб куліш, коли його знімуть з вогню, мав густину сметани.  Тут же ж,  біля струмка, виривався степовий часник і за півгодини товариство споживало славнозвісний козацький куліш. Таким чином, козацький куліш – це похідна козацька страва з попередньо прожареного в олії пшона.
Куліш із салом називався селянським, або ж польовим.